Казкар…
Казки розповідає…
Ми звикли вживати ці епітети в такому собі пренібрижительному сенсі.
Ще кілька років тому я б не повірила, що буду » маятися фігнею» у вигляді вивчення казкоаналізу і казкотерапії… Досі не знаю, як мене туди занесло…
Але з першого дня навчання мене трохи «присадило» це ненаукове несерйозне і зовсім не логічне дійство. Присадило неймовірною здатністю обходити раціональне і витягувати з глибин те, до чого дістатися найвищим інтелектом і просунутими способами моторошно важко або неможливо.
Метафори, образи, символи, стародавні архітипи (а вони узагальнюють собою тисячоліття досвіду) — це ті речі, які в душі конкретної людини не викликають опору. Вони безпечні, на відміну від прямого обговорення її особистого досвіду. І саме тому, мозок не вміє вмикати захисти, які він так чудово генерує на травматичний досвід.
Казкотерапія — це завжди про емоційну частину.
До речі, казкотерапія — це не для дітей. Та й самі казки спочатку зовсім не дітям призначалися. Старі, справжні казки ввібрали і відшліфували багатовіковий досвід людської поведінки для передачі від покоління до покоління.
Але діти не просто так люблять казки. Вони емоційно відчувають, як там багато всього важливого… І вони легко переходять на мову казки, розповідаючи про себе.
Так, кожен із нас унікальний, але ми все ж таки однакові багато в чому… І тому наша особиста історія всередині тисячолітнього досвіду людства відображає й показує людині те, що вона упускає…
А взагалі писати про казкотерапію як і про емоції, напевно, не має сенсу. Це потрібно пережити.
Я пережила цей досвід із величезним задоволенням і возом відкриттів.
Але головне, я бачу наскільки це цінно в роботі. За певних умов і обмежень, але все ж таки травматичний досвід, емоційна замороженість, потужні механізми захисту — все здається казці без бою. Психосоматичні «вибрики» тіла дуже люблять себе проявляти та показувати у казці… Ну і головне: сьогодні богато наших комбатантів відмовляються говорити напряму про свій досвід. Але метафорою все складається …
Ну не можу це назвати інакше, ніж чарами…
RU
Сказочник…
Сказки рассказывает…
Мы привыкли употреблять эти эпитеты в таком себе пренибрижительном смысле.
Еще пару лет назад я б не поверила, что буду «мается фигней» в виде изучения сказкоанализа и сказкотерапии… До сих пор не знаю как меня туда занесло…
Но с первого дня обучения меня немного «присадило» это ненаучное несерьезное и совсем не логичное действо. Присадило невероятной способностью обходить рациональное и вытаскивать из глубин то, до чего добраться самым высоким интеллектом и продвинутыми способами жутко тяжело или невозможно.
Метафоры, образы, символы, древние архитипы (а они обощают собою тысячилетия опыта) – это те вещи, которые в душе конкретного человека не вызывают сопротивления. Они безопасны, в отличии от прямого обсуждения его личного опыта. И именно потому, мозг не умеет включать защиты, которые он так прекрасно генерирует на травматичный опыт.
Сказкотерапия – это всегда про эмоциональную часть.
Кстати, сказкотерапия – это не для детей. Да и сами сказки изначально вовсе не детям предназначались. Старые, настоящие сказки впитали и отшлифовали многовековой опыт человеческого поведения для передачи от поколения к поколению.
Но дети не просто так любят сказки. Они эмоционально чувствуют, как там много всего важного…
Да, каждый из нас уникален, но мы все же одинаковы во многом… И потому наша личная история внутри тысячелетнего опыта человечества отражает и показывает человеку то, что он упускает…
А вообще писать о сказкотерапии как и об эмоциях наверное не имеет смысла. Это нужно пережить.
Я пережила этот опыт с огромным удовольствием и возом открытий.
Но главное, я вижу насколько это ценно в работе. При определенных условиях и ограничениях но все же травматичный опыт, эмоциональная замороженность, мощные механизмы защиты – все сдается сказке без боя.
Ну не могу это назвать иначе, чем волшебством…